Позакласне читання В.Самійленко "Ельдорадо", "Патріоти"

 

Володимир Іванович Самійленко

(1864 — 1925) 

Поет-лірик, сатирик, драматург, перекладач, В. Самійленко в усіх жанрах творчості виявив себе як митець з тонким відчуттям слова, своїми темами, своєю неповторною манерою письма, зі своїм оригінальним підходом до традиційних тем.

Народився Володимир Іванович Самійленко 3 лютого 1864 р. в с. Великі Сорочинці на Полтавщині. Батько його був поміщик Іван Лисевич, а мати — колишня кріпачка Олександра Самійленко. Початкову освіту майбутній письменник одержав у дяка, потім у Миргородській початковій школі. У 1875 р. В. Самійленко вступив до Полтавської гімназії, яку закінчив у 1884 р. У ці роки обдарований, чутливий до художнього слова юнак багато читає, робить спроби перекладати і писати. Потім з 1885-р. вчиться на історико-філологічному факультеті Київського університету. У студентські роки серйозно займається літературною справою.

У цей час обставини суспільно-політичного життя були нелегкі. Українське слово було заборонене, реакційні настрої запанували в університеті. Страх перед репресіями уряду (першим заходом щодо студентів було виключення з університету без права продовжувати освіту — з „вовчим квитком”) обрубав крила багатьом молодим людям.

Після закінчення навчання (1890) В. Самійленко працював у Києві, Чернігові, Катеринославі, терплячи постійні матеріальні нестатки. Врешті склав іспит на нотаря і відкрив нотаріальну контору в м. Добрянці на Чернігівщині, де й працював до 1917 р. Після революції виїхав за кордон, до Галичини. В еміграції В. Самійленко прагне повернутися на Україну і дістає на це дозвіл в 1924 р. Повернувшись до Києва, працював редактором. Та здоров'я поета було підірване роками поневірянь, матеріальною скрутою. 12 серпня 1925 р. його не стало. Похований В. Самійленко в Боярці під Києвом.

Поетична спадщина В. Самійленка включає ліричні і сатиричні вірші, переклади творів з російської та зарубіжної класики.

Високі почуття любові до Батьківщини — розкішного, багатого краю, що перебуває в неволі й злиднях, звучать у віршах циклу „Україні”, „Веселка”.

У низці віршів В. Самійленко торкається традиційної теми ролі митця, мистецтва в суспільному житті („Пісня”, „Елегії”, „Орел”, „Не вмре поезія”), закликає поета не замикатися в особистих стражданнях, а служити людині і людству. Розкриваючи своє кредо поета, В. Самійленко звертається до прикладу великого Кобзаря, це поезії „На роковини смерті Шевченка”, „26 лютого”, цикл „Вінок Тарасові Шевченку, 26 лютого” та ін. Роль Т. Шевченка у розвитку української мови поет натхненно розкрив у прекрасній поезії „Українська мова (Пам'яті Т. Г. Шевченка)”, що стала широко відомим хрестоматійним твором.

Яскраву сторінку поетичної творчості В. Самійленка становить його пейзажна та інтимна лірика (цикл „Весна”, „Сонетц”, „її в дорогу виряджали” та ін.). „Вечірня пісня” поета, покладена на музику К. Стеценком, стала улюбленою народною піснею. Значне місце у творчості митця посідає його філософська лірика, де звучать роздуми про сенс людського буття, про вічність, про єдність матеріального і духовного.

В. Самійленко був блискучим майстром сатири й гумору. Кращі його сатиричні твори „Ельдорадо” (1886), „Як то весело жить на Вкраїні” (1886), „На печі” (1898), „Мудрий кравець” (1905), „Невдячний кінь” (1906). Поезії „Дума-цяця”, „Міністерська пісня”, „Новий лад” стали яскравими зразками нещадної політичної сатири. Афористичність мови, стислість і точність вислову, куплетна форма окремих поезій надають сатиричним творам виняткової виразності й привабливості.

З успіхом виступав В. Самійленко і в жанрі драми, написавши кілька комедій, драматизованих гуморесок: „Драма без горілки” (1895), „Дядькова хвороба” (1896), „У Гайхан-бея” (1897), а також визначну драматичну поему „Чураївна” (1894).

Чимало зробив В. Самійленко і як перекладач українською мовою російської та зарубіжної класики — творів О. Пушкіна і В. Жуковського, І. Нікітіна і М. Гоголя, Гомера, П. Бомарше, Ж.-Б. Мольєра, Дж. Байрона, П. Беранже та інших.

" ЕЛЬДОРАДО " ВОЛОДИМИР САМІЙЛЕНКО  8 КЛАС

Десь далеко єсть країна

Пишна, вільна, щастям горда,

Кожний там живе щасливо —

Держиморда, держиморда.

В тій країні люблять волю,

Всяк її шука по змозі

І про неї розмовляє —

У острозі, у острозі.

Там усяк говорить правду

Непідкупними устами,

Там за правду щира дяка —

Батогами, батогами.

Там неправді та злочинству

Не вважають і на волос,

Там злочинних зараз лають —

Та не вголос, та не вголос.

Там уряд „блюде” закони,

Дба про всіх, немов про рідних,

За провинності ж карає —

Тільки бідних, тільки бідних.

Суд там скорий: як ти винен,

То зашлють „без проволочки”,

А не винен, то й відпустять —

Без сорочки,без сорочки.

В тій країні всякий може

По заслузі шани ждати:

Там на те хрести й медалі —

Для багатих, для багатих.

Там тверезість у повазі,

Видно скрізь тверезу спілку,

Всі там п’ють самую воду —

Та горілку, та горілку.

Там всі люди роботящі,

Там нарівні з мужиками

Всі пани працюють щиро —

Язиками, язиками.

Там широка воля слову:

Кожний пише все, що знає,

А цензура ліберальна —

Все черкає, все черкає.

Там письменникам за працю

Сам уряд складає дяку

І з тріумфом їх провадить —

В Сибіряку, в Сибіряку.

Там говорять по-французьки

Не то значні, а й лакеї,

А пани всі мови знають —

Крім своєї, крім своєї.

Там зійшлися всі народи:

Москалі, „хахли”, поляки,

І живуть вони так дружно —

Як собаки, як собаки.

Там живе племін усяких

Престрашенна мішанина,

І за те той край зоветься —

Русь єдина, Русь єдина.

" ПАТРІОТИ " 

ВОЛОДИМИР САМІЙЛЕНКО 

Два хлопці укупі стояли,

А третій дививсь оддалі,

Як ті гаряче розмовляли

Про долю своєї землі.

Один у широкій промові

Народні права боронив;

Він докази всі наукові

По пунктах як слід розложив.

Народну окремість натури,

І склад особливий думок,

І давність своєї культури, —

Довів він усе те з книжок.

А другий про теє доводив,

Як дійде народ своїх прав,

І в поступі інших народів

Він місце йому показав.

Так двоє вели язиками

Роботу для краю свого,

Гукали й махали руками,

Де річ вимагала того.

А третій не мовив нічого:

Він мовити красно не міг,

Але задля діла святого

І жив він, і в землю б поліг.

Ті двоє, з балачки втомившись,

Веселі собі розійшлись,

А третій стояв зажурившись

І наче дивився кудись.

Але він не тую картину

Вбачав, що круг його була:

Він бачив душею Вкраїну

І все, що вона добула.

Вбачались йому патріоти

Із купою слів голосних,

А поруч мільйони голоти,

І темність, і вбожество їх.

1889 р.

Не вмре поезія

Володимир Самійленко

Не вмре поезія, не згине творчість духа,
Поки жива земля, поки на ній живуть,
Поки природи глас людина серцем слуха, —
Клопоти крамарські її ще не заб'ють.

Не вмре поезія, поки душа бажає
Зирнути в ті краї, де око не сягне,
І хоче з меж вузьких порватися в безкрає,
Щоб зрозуміти все небесне і земне.

Не вмре поезія, хоч людськість ціла стане
Про їжу тільки дбать, про дух забувши свій:
Потреба вищого бажання в серці встане
І викличе в душі рої забутих мрій.

І віщі голоси творців із-за могили
Промовлять до людей, що серця позбулись;
І наберуть вони від них нової сили,
І будуть серцем жить, як і жили колись.

І поки на землі ще є одна сльозина,
Поезія її нащадкам передасть;
І поки на землі ще втіха є невинна,
Поезія в її ще радощів додасть.

А якщо людськості зла доля присудила
Діждатися колись життя свого кінця,
То буде на землі останняя могила —
Останнього співця.

1891

На печі

Володимир Самійленко

(Українська патріотична дума)

Хоч пролежав я цілий свій вік на печі,

Але завше я був патріотом, —

За Вкраїну мою, чи то вдень, чи вночі,

Моє серце сповнялось клопотом.

Бо та піч — не чужа, українська то піч,

І думки надиха мені рідні;

То мій Луг дорогий. Запорозька то Січ,

Тільки в форми прибрались вигідні.

Наші предки колись задля краю свого

Труд важкий підіймали на плечі;

Я ж умію тепер боронити його

І служити, не злазячи з печі.

Еволюція значна зайшла від часів,

Як батьки боронились війною, —

Замість куль і шабель у нових діячів

Стало слово гаряче за зброю.

Може, зброя така оборонить наш край,

Але з нею прекепська робота:

Ще підслухає слово якесь поліцай

І в холодну завдасть патріота.

Та мене почуття обов'язків своїх

Потягає служити народу;

Щоб на душу не впав мені зрадництва гріх,

Я знайшов собі добру методу.

Так нехай же працюють словами й пером

Ті, що мають дві шкури в запасі...

І, розваживши так, я віддався цілком

Праці тій, що єдина на часі.

На таємних думках та на мріях палких

Я роботу народну обмежу;

Та зате ж для добра земляків дорогих

Я без мрій і хвилини не влежу.

І у мріях скликаю численні полки

З тих, що стати за край свій охочі,

Слово ж маю на те, щоб ховати думки,

Якщо зраджують їх мої очі.

До письменства я кличу, — звичайно, в думках,

Щоб світило над нашою ніччю,

Хоч, на жаль, мати книжку народну в руках

Я признав небезпечною річчю.

О країно моя! я зв'язав свій язик,

Щоб кохати безпечно ідею;

Але в грудях не можу я здержати крик

У годину твого ювілею.

"Ще стоїть Україна! Не вмерла вона

І вмирати не має охоти.

Кожна піч українська — фортеця міцна,

Там на чатах лежать патріоти".

Слава ж нам! бо коли б дух народу погас,

Не стерпівши свого лихоліття,

То по йому хоч зо два примірники з нас

Дочекають нового століття.

Слава нам! хоч би вмерла Вкраїна колись,

Її слід буде легко шукати:

А щоб краще навік ті сліди збереглись,

Буде зроблено з нас препарати.

28 жовтня 1898 р.