Римарук Ігор Миколайович

Ігоря Римарука вважають одним із найбільших українських поетів останніх років.
Він був одним із небагатьох українських поетів, про якого можна було сказати "поет від Бога". Але так само можна сказати, що вся його творчість була своєрідною дорогою до Бога, дорогою складною й подекуди просто нестерпною. Улюблені Божі сини завжди мають непрості взаємини з Отцем. Поезія для Римарука була постійним "витіканням душі", яку треба було віддати без залишку, — це був його життєвий борг.
Його вірші мали в собі щось від молитов, хоч у визначеному ще в 1980-ті роки поділі української поезії на "сповідальників" і "метафористів" його найчастіше залічували до других. Однак, за всієї густоти й насиченості Ігоревої поезії, вона була максимально доступною та прозорою, як сповідь. Важко знайти більш християнського поета в сучасній українській поезії. Кожен поет — носій бодай маленького шматочка істини. А в Римарука ця істина була особливо гіркою та болісною.
Народився 4 липня 1958 року в селі М'якоти Ізяславського району в сім'ї вчителів.
В 1962 році батьки переїхали в село Западинці. Тут він навчався в школі і закінчив її у 1974 році із золотою медаллю. З червоним дипломом завершує і факультет журналістики Київського університету ім. Т.Г. Шевченка.
В 1978 році починає друкувати свої твори в журналах "Дніпро", "Жовтень", в "Літературній Україні".
Після закінчення університету працює в редакції газети "Вісті з України", пізніше — редактор видавництва "Молодь", зав. відділом поезії видавництва "Дніпро".
В 1984 році виходить перша збірка поета "Висока вода". Він стає членом Спілки письменників України. За другу збірку "Упродовж снігопаду", що вийшла у 1988 році, стає лауреатом комсомольської премії ім. О. Бойченка.
В 1991 році за збірку "Нічні голоси" нагороджений премією ім. В. Булаєнка.
За збірку "Діва обида" в 2002 році нагороджений Національною Шевченківською премією.
Головний редактор журналу "Сучасність"
Жив і працював в Києві.
Загинув 3 жовтня 2008 року у Львові.

Обнови

Ігор Римарук

Молодiй душе

радiй обновам —

лавровий вiнок стає терновим

стражники у мученики пруть

хрест не орден

хрест не одберуть

на крилатий герб у консулятi

задивились коники крилатi

а буланий змiй

а вороний —

де ви нинi

в упряжi якiй

мчить полями бричка макабрична

деренчить горлянка вiзника

i твоя

душе

зоря одвiчна

в небесах оновлених зника

Аналіз поезії "Обнови"

Вірш "Обнови" написано в цілком постмодерній манері, що характерно для автора. У поезії майже немає розділових знаків, а рядки не відмежовуються великою літерою. Читач сам розставляє акценти і творить власне розуміння твору, звертаючи увагу на власноруч збудовані синтаксичні конструкції. Проте, як і в багатьох текстах І. Римарука, в ньому яскраво виражена біблійна символіка, яка тісно переплетена з проблемами й труднощами мирського (чи сучасного?) буття. "Лавровий вінок стає терновим", — це не лише натяк на муки Ісуса Христа, а й розуміння того, що в цьому житті все є швидкоплинним, у тому числі й моральні цінності, бо вже "стражники у мученики пруть". Цілком по-філософському автор вирішує питання про покликання й призначення людини на землі, коли завжди є проблема вибору жттєвого шляху: "хрест не орден хрест не одберуть". Тільки особистість знає, що має хрест, і його слід пронести гідно, як Христос. Окремою темою звучить протистояння покликання поета та імперської залежності, що глибоко сидить у підсвідомості, бо все ще мимоволі озирається "на крилатий герб у консуляті". Минає час, і йому належить щоразу бути оновленим, саме тому минуле й майбутнє завжди поруч, саме тому "зоря одвічна в небесах оновлених зника", щоб означити новий поступ для душі.

У поезії Ігоря Римарука можна побачити велику любов до Бога, в якій християнство поєднується з язичницьким світовідчуттям. Його твори являють живу сутність мови, де значущими є і паузи — мовчання, і миттєво вихоплені деталі, і філософське відчуття часу. Це робить його твори привабливими і дає потужну інформацію про ментальність українського народу

Ю.Андрухович ( "Астролог","Пісня мандрівного спудея")

Вірш“Пісня мандрівного спудея”

Агов, мої маленькі чортенята!

З-під свити я вас випущу на світ —

туди, де кров з любов’ю черленяться,

де пристрастей i пропастей сувій…

Я — ваш отець, тож будьте мені вірні!

(які невірні рими в голові!),

але коли до серця входять вірші —

прекрасні, наче крила голубів,

які тоді надії!..

З риторик і поетик академій —

гайда на площу, як на дно ріки!

Підслухані у вирі цілоденнім,

ті рими — вчителям наперекір

(у вчителів, здається, перекір) !

Або в поля, як на зелену прощу —

читати вірші травам і вітрам!..

І постарайтесь, я вас дуже прошу,

щоб явір тихі сльози витирав,

щоб небо, нахилившись, наслухало,

щоб завше був натхненний соловій…

Хвалу воздавши часові зухвалу,

звірят і пастухів благословіть!..

Отож, — на світ, за діло — чарувати!

Агов, мої маленькі чортенята!

Спудеї – раніше: студенти академій.

Черленити – робити черленим, темно-червоним.

Джерело: https://dovidka.biz.ua/pisnia-mandrivnoho-spudeia-analiz

“Пісня мандрівного спудея” (аналіз)

Автор: Юрій Андрухович.

Дата написання: 2013 рік.

Основна думка: Вірші допомагають виразити внутрішнє Я поета.

Римування: відсутнє, білий вірш.

“Пісня мандрівного спудея” художні засоби:

Звертання: Агов, мої маленькі чортенята!

Епітети: маленькі чортенята, невірні рими, прекрасні вірші, у вирі цілоденнім, на зелену прощу, тихі сльози, натхненний соловій.

Метафори: З-під свити я вас випущу на світ — туди, де кров з любов’ю черленяться, де пристрастей i пропастей сувій; до серця входять вірші; підслухані у вирі цілоденнім, щоб явір тихі сльози витирав, щоб небо, нахилившись, наслухало, щоб завше був натхненний соловій

Порівняння: вірші – прекрасні, наче крила голубів; гайда на площу, як на дно ріки; в поля, як на зелену прощу.

Ліричний герой твору “Пісня мандрівного спудея” – високоосвічена людина.

Андрухович у творі “Пісні мандрівного спудея” використовує такі фольклорні символи: явір, небо, соловей

"Астролог" (аудіовірш)

Юрій Андрухович “Астролог” (паспорт)

Автор – Юрій Андрухович

Збірка – «Екзотичні птахи і рослини» (1991)

Жанр – Вірш має риси балади.

Тема – неординарна особистість у навколишньому світі. Для героя цієї поезії бути астрологом – не просто якась примха, робота чи заняття, а спосіб життя:

«У нього палка потреба,

У нього жадання слізне:

окраєць нічного неба

піймати у фокус лінзи…».

Мотив твору — пошук людиною свого призначення, прагнення самореалізації.

Віршовий розмір – дактиль

У вірші Андрухович іронічно розповідає про безіменного середньовічного астролога, який живе у Львові. До астрології як своєрідного передбачення майбутнього автор ставиться з не меншою іронією, ніж до її убогого служителя, який живе на горищі.

Ліричний герой зображений як людина творча, але для більшості людей — це дивак. За довгі роки він не накопичив ніяких статків, добровільно відмовляється від простих побутових вигод, живе на горищі, хоча «там зимно, там вітер свище». Передбачення астролога нікому не потрібні, бо вони не збуваються. Але герой продовжує передбачати майбутнє, його притягує до себе «окраєць нічного неба». Проходять роки, проте чоловік залишається вірним собі. Він має поетичний дар, може бачити й відчувати навколишню красу. Звичайно ж іноді його охоплює зневіра: «І взявши голову в руки, / Він крикне собі з розпуки: “Чого я марную роки?!”».

Біографія Юрія Андруховича

Оксана Забужко“Рядок з автобіографії”

Мої предки були не вбогі

На пісні та свячені ножі –

З моїх предків, хвалити Бога,

Заволокам ніхто не служив!

Дарували від батька до сина

Честь у спадок – як білу кість!

Мої предки були красиві –

Ворогам на подив і злість.

Хай не славою (Бог там з нею!) –

Як присягою на шаблях,

Мої предки владали землею:

їм належала ця земля!

І цупким, наче нить основи

Крізь віки однієї сім’ї,

Невразливим – пронесли слово

І внизали в легені мої…

Ох і моцна була порода —

Соловки, Магадан, Колима…

Мої предки були народом —

Тим народом, якого нема.

“Рядок з автобіографії” (аналіз твору)

Автор – О. Забужко

Збірка – «Диригент останньої свічки» (1990)

Основна думка твору – дотримання етичного ідеалу духовного аристократизму, служіння Україні та своїй нації, збереження родовідної пам’яті.

Ідея – возвеличення в узагальненому образі своїх предків моральних чеснот українців: патріотизму, вірності, честі;Оксана оспівує духовне багатство рідного народу.

Вірш «Рядок з автобіографії» — яскравий приклад постмодерної літератури. У творі наявні алюзії (натяки, перегуки) на відомі сюжети літератури попередніх епох. Отже, авторські запозичення (перегуки) спостерігаються в «Рядку з автобіографії» на сюжетно-тематичному та образному рівнях.

У творі О. Забужко засвідчує гордість за своїх предків. У вірші «Рядок з автобіографії» мисткиня акцентує на важливості генетично успадкованої козацько-шляхетської культури, що, наче «нить основи / Крізь віки однієї сім’ї», залишає «від батька до сина / Честь у спадок — як білу кість!». Утрата родової пам’яті (шляхетського козацько-лицарського духу) авторка розцінює як зраду, поразку, бо це веде до колоніальної ганьби, національно-історичної катастрофи.

О. Забужко. Вірш “Читаючи історію”

І зруйнували ґоти Рим,

І молодий і хижий варвар

Все, що вважалося старим,

Гарячим пурпуром забарвив.

А потім сам собі воздвиг

Свої столиці і каплиці —

І над димком з античних книг

Печеню смажив у пивниці.

Ото дитина, далебі!

Таж він таке до рук отримав!

Він міг привласнити собі

Не тільки славу — ймення Рима!

Він махом весь його розвій

Міг загребти собі в музеї

І на монетах профіль свій

Відбить на фоні Колізею.

Воно ж лежало — лиш бери!

І хто б насміливсь насупроти?

І хто б згадав, що Рим — це Рим,

А не колиска древніх готів?

………………………

А мо’, він слушно ухиливсь,

Бо мав підозру — от в чім штука, —

Що хтось його таки колись

Та на гарячому застука?

Бо над суворий льодостав

Віків, що й нам сяга по груди,

Рим — все ж стоїть, як і стояв,

А варвар — варваром і буде.

«Читаючи історію»( аналіз твору О.Забужко)

Автор: Оксана Забужко.

Жанр: філософська лірика, патріотична лірика.

Провідний мотив – викриття антигуманних виявів суспільного устрою в проекції на історію України

Римування: перехресне.

Художні засоби:

Епітети: молодий і хижий варвар, Гарячим пурпуром, з античних книг, суворий льодостав.

Метафори: варвар / Все, що вважалося старим, / Гарячим пурпуром забарвив; привласнити собі / Не тільки славу — ймення Рима; над суворий льодостав /Віків, що й нам сяга по груди.

Риторичне запитання: І хто б насміливсь насупроти? /І хто б згадав, що Рим — це Рим, / А не колиска древніх готів?; Що хтось його таки колись / Та на гарячому застука?.

Риторичний оклик: Ото дитина, далебі! / Таж він таке до рук отримав! / Він міг привласнити собі / Не тільки славу — ймення Рима!; Воно ж лежало — лиш бери!

Авторка хотіла показати, що ім’я й могутність країни значать набагато більше і залишаться в історії назавжди, на відміну від завойовника, який здобув її лише на певний час.

У вірші Оксани Забужко йдеться про вічність та тимчасовість. Перша належить величі й могутності, славі й імені великої держави, яка здобула його своїми досягненнями. Друга ж стосується завойовника, який лиш на деякий час стає власником певної місцевості і, якщо не закарбує свого імені завдяки вагомим досягненням, то назавжди зникне зі сторінок історії.Поезія розповідає про величну державу Рим, але можемо провести паралелі з Україною. Обидві країни неодноразово піддавались завоюванням, але якими б сильними й могутніми не були супротивники, держави все одно виривались з бою переможцями і відстоювали своє ім’я. Здобутки кожної країни свідчать про її багатство й історію, тому жоден «варвар» не зможе стерти спомини про неї з історії.

Колізей – образ-символ пам’ятки античної історії та культури (символ сцени, на якій відбувалися історичні події) згадується у вірші “Читаючи історію”.

До французького шансоньє

Олександр Ірванець

Це є поезiя найвища,

Це є найвища простота,
Коли передаються вiршi,
Як поцiлунки — з усi в уста.
Твоï пiснi легкi i свiтлi
(ïх так сприймають слухачi),
Та пам'ятай — у цьому свiтi
Є свистуни i стукачi.
А ти — гiтара, гiлка з дерева,
I ти сьогоднi на кону.
Скажи, кому твоя заревана
Душа потрiбна, ну, кому?..
Вдягайся модно, лайся модно,
Та час вiд часу пригадай,
Як слухав дзвона Квазiмодо
В глухонiмому Нотр-Дам.
Вiн припадав до дзвона тiлом,
Вiн разом з ним лiтав, лiтав...
О, скiльки тих, якi хотiли

Тiлами битися в тiла,

А язиками лiзли в душi...
Я й сам колись таким грiшив.
Пiснi, мов кошенят задушених,
В зубах по вулицях носив.
Душа повiльно прозорiла
Все по ночах.
А по очах
Боляче вдарило прозрiння:
Про що кричав?
Кому кричав?..
Є вуха, що, немов корою,
Укритi суєтнiстю змiн.
Хай серцем слухають i кров'ю,
Як Квазiмодо слухав дзвiн!..

Олександр Ірванець (біографія)

Народився 24 січня 1961 року у Львові. Виріс у Рівному. 1980 року закінчив Дубенське педагогічне училище. Після – вчителював. 1989 року – Московський Літературний інститут. Один із учасників літературного гурту Бу-Ба-Бу (Юрій Андрухович, Віктор Неборак). Підскарбій Бу-Ба-Бу.

Автор книг віршів "Вогнище на дощі" (1987) і "Тінь великого класика" та інші вірші" (1991), "Вірші останнього десятиліття" (2001)

Окремі вірші було перекладено англійською, німецькою, французькою, шведською, польською, білоруською, російською мовами. Роман "Рівне/Ровно" було перекладено польською мовою і вже двічі видано в Польщі.

З 1993 року постійно мешкає в Ірпені під Києвом.

Перекладає з білоруської, польської та англійської мов. У перекладах Ірванця побачили світ книжки Василя Бикова "Ходільці: оповідання" (2005), Уладзімера Арлова "Реквієм для бензопилки" (2005), Яноша Гловацького "Четверта сестра".

Лауреат премії Фонду Гелен Щербань-Лапіка (США) 1995 року. Стипендіат Академії Шльосс Солітюд (Німеччина) 1995 року. Член жюрі театрального фестивалю "Боннер Бієнналє" 2000 та 2002 років.

П’єси Олександра Ірванця ставилися у Німеччині, Україні та Польщі.

2001-го збірка драматургії "Recording i inne utwory" в перекладах Пшемислава Томанка вийшла у краківському видавництві "Ksiegarnia Akademicka". Автор "П’яти п’єс".

Член білоруського ПЕН-клубу.

С.Жадан ( "Музика,очерет...", "Смерть моряка")

Шукати в цьому блозі

Щоденник навчання